​У коментарях можна вигадувати найсмішніші, безглузді або просто дивні імена для котів.

Я почну — Крокодилоокий.

Битва медикотів складалася з 3 турів, і в фіналі Жовтоікла перемогла Попелюшку. ураа Жовтоікла

Призу ен буде, я то робила бо було нудн

Хто перероблює моделі і навіщо?

(я просто цікавлюся. бо якось дивно)

Дорогі наші вояки та воячки! Нещодавно наша модераторка ~Billa CW~ була переведена на посаду воєводи-адміністраторки, з чим ми її вітаємо, і тепер оголошуємо новий набір до проводу нашого Читацького Клану. Наразі ми шукаємо модератора суспільства та модератора контенту, аби підтримувати порядок, комфортне спілкування та якість матеріалів на вікі.

╭───────ᘒ───────╮

Модератор суспільства

╰───────ᘒ───────╯

Модератор суспільства відповідатиме за порядок у обговореннях і коментарях.

Обов’язки:

• регулярно переглядати сторінки обговорень;

• вирішувати конфлікти між учасниками та намагатися запобігати їм;

• слідкувати за дотриманням правил спілкування;

• видавати попередження та, за потреби, повідомляти адміністрацію;

• за бажанням — модерувати коментарі та стіни обговорень.

Вимоги до кандидата:

• ввічливе та дружнє спілкування з учасниками;

• щоденна/часта активність на вікі та наявність часу для модерації;

• терплячість, неупередженість і вміння зберігати нейтралітет у конфліктах;

• хороше знання правил вікі та правил обговорень;

• відсутність блокувань за останні 4 місяці;

• реєстрація на вікі понад 1 місяців;

• наявність акаунта в Telegram або Discord для зв’язку з адміністрацією (Telegram у пріоритеті).

╭───────ᘒ───────╮

Модератор контенту

╰───────ᘒ───────╯

Модератор контенту слідкує за якістю статей, файлів та правок.

Обов’язки:

• перевіряти правки в статтях, скасовувати неправильні;

• у разі вандалізму — робити відкати, а у випадку помилок — скасовувати з коментарем;

• вирішувати конфлікти, що виникають під час редагування статей;

• пояснювати учасникам помилки та радити, як краще виправити матеріал;

• за потреби перейменовувати, видаляти або відновлювати файли;

• встановлювати та знімати захист сторінок під час війни редагувань і намагатися вирішувати її мирним шляхом.

Вимоги до кандидата:

• ввічливість і терплячість, готовність допомагати новачкам;

• відмінне знання правил оформлення статей і книг;

• знання правил вікі та вимог до файлів;

• розуміння вікі-розмітки та вихідного коду (мінімум — уміння редагувати й бачити помилки);

• щоденна/часта активність на вікі;

• відсутність блокувань за останні 4 місяці;

• перебування на вікі понад 1 місяців;

• наявність акаунта в Telegram або Discord для зв’язку з адміністрацією (Telegram у пріоритеті).

╭───────ᘒ───────╮

📝 Як подати заявку

╰───────ᘒ───────╯

Якщо ви хочете стати модератором, залиште заявку нижче та вкажіть:

• як давно ви перебуваєте на цій вікі;

• чи мали ви досвід модерації раніше (на інших вікі-проєктах, платформах);

• у який час можете займатися модерацією;

• чи маєте акаунт у Telegram або Discord (якщо ні — чи готові створити);

• (для модератора контенту) у які години ви можете модерувати;

• за бажанням — ваші ідеї щодо покращення вікі та готовність працювати над ними.

❗ Просимо не флудити та не оффтопити в темі. Якщо ви хочете підтримати кандидата — можете написати про це (лише якщо він сам подав заявку) або просто поставити вподобайку. Ми обов’язково врахуємо думку спільноти.

📅 Набір триватиме до 17.01.2026 включно. Якщо за цей час відповідний кандидат не буде знайдений, набір буде закрито, а місце залишиться вакантним. Результати буде оголошено після остаточного рішення адміністрації

──────────ᘒ──────────

З усіх питань звертайтеся на мою стіну або в цій темі. Дякуємо за увагу та активність у нашому Клані! 🐾

Чому Листоплеса не сказала, що, ось, мовляв, "цих кошенят я знайшла зовсім одних, брошннки всі діла, не можу я їх залишити там, ось, давайте візьмемо". Тіпа, так, можливо, хтось до них буде стааитися звисока, але ж це краще, ніж ввпжати, що вивірка - єдина надія, і якщо вона відмовить, то ТОЧНО прийдеться сказати "це мої кошенята, виганяйте з Клану геть". Ну тіпа...

Останні зірки зникали в світанковому сяйві.

Синьошубка продиралася крізь кущі, думаючи, що робити далі. Вона не сміла розслаблятися й напружила всі свої чуття: Будякозір міг бути будь-де. Воячка гадала, що Будякозір облишить її, впевнений у тому, що та втонула, але не могла бути певною.

Кішка знову принюхалася. Зовсім нещодавно цією стежкою пройшов Громовий патруль. Їх встигли призначити? Синьошубка не думала, що табір так швидко оговтається від подій цієї ночі. Воячка вирішила піти за запахом і невдовзі розпізнала окремих котів: Дроздошуб, Ряболиця…

А дуже скоро почула нявкіт за декілька хвостів від себе:

—...я тобі казав, що ось їхній запах! Вони йшли цією дорогою!

Гадюкозуб! Хвиля піднесення змила з Синьошубки будь-які хвилювання. Вона ринула в кущі й вискочила на галявину, де її зустріли шість пар здивованих очей: Злотоквітка, Ряболиця, Морозошубка, Рудохвіст, Гадюкозуб і Дроздошуб.

— Жива! — радісно вигукнув останній і відразу підбіг до Синьошубки. Воячка щасливо поноськалася з побратимом. Раптом Дроздошуб відхилився:

— Що це за дивний запах від тебе?

— Так, смердить чимось кислим, — незворушно додав Гадюкозуб. За своїми думками Синьошубка й сама встигла забути про сік кваску на морді:

— Це лікувальна трава, — вона вказала на свій ніс. — Я знайшла дієву проти дрібних ран, як ось у мене після зіткнення з Будякозором… До речі, де він?

Це питання найбільше турбувало кішку.

— Нещодавно він повернувся до табору, — стривожено відповіла Морозошубка. — Ми всі хвилювалися, бо він нічого не згадував про тебе. Не знали, що й думати…

— Ага, — казала Ряболиці. — То ми й рушили на твої пошуки.

— Диво, що ти вижила, — бурмотів Гадюкозуб. — Я вже і не сподівався.

Я теж. Синьошубка помітила, що всі шестеро якось дивно поглядають на неї, ніби в кішки виросли крила. Воячка деякий час думала, що, можливо, причина в її неохайному вигляді або подряпинах. Хоча коти намагалися приховати ці дивні погляди. Усі, крім Гадюкозуба.

А потім Синьошубка пригадала те, про що розповідав Будякозір у таборі. Вона подумки застогнала і заходилася пояснювати.

— Слухайте, те, що сталося в таборі… — вона ніяково замовкла, почуваючись новачкою, яка провинилася перед виховником. Синьошубчин погляд упав на Дроздошуба. Вона сподівалася здобути його підтримку. — Я присягаюся Зорекланом, що всі мої вчинки були тільки на благо Громового Клану. Якби мені довелося нашкодити побратимам, я б не змогла називати себе воячкою.

Запала мовчанка. Синьошубка розуміла їхні сумніви після слів Будякозора, але сподівалася, що змогла вкласти в ці слова свої почуття. Вона не брехала. Всі свої таємниці приховувала тільки заради добра Клану. Якби її побратими могли відчути всі ті жертви, які вона поклала заради них…

Дроздошуб озирнувся на задуманих вояків і відповів:

— Я вірю тобі, Синьошубко.

— Я теж, — підхопив Рудохвіст.

— Зореклан із тобою, — відказав Гадюкозуб. — Зрештою, ніхто з нас не святий. Я сподіваюся, що ти справді робила все тільки заради Клану.

— Ми не звинувачуємо тебе, Синьошубко, — додали Ряболиця з Морозошубкою, а Злотоквітка кивнула:

— Гадюкозуб правду каже. Я вірю тобі. Якщо твоя таємниця не шкодить Кланові, мені байдуже, яка вона.

Синьошубка всміхнулася й вдячно кивнула їм. Але час дуже швидко спливав, а найважливіше питання досі не було озвучене:

— Що нам тепер робити з Будякозором? — зрештою, прошепотіла Ряболиця. Настрій між котами змінився. Їхні морди посуворішали.

— Ми маємо вбити його, — твердо заявила Синьошубка, а Гадюкозуб активно закивав:

— Думаю, ми все таки отримали його відповідь тоді в таборі. Він не покине посаду добровільно.

— Тоді нам варто позбутися його якомога скоріше, — схвильовано переставляв лапи Рудохвіст. — Хтозна, що він робитиме далі. Не можна більше тягнути.

Синьошубка погоджувалася з ним. Лісом пройшовся холодний вітерець, куйовдячи хутро котів, і воячка раптом відчула, якою втомленою була. Її тіло боліло як ніколи, а живіт вив від голоду. Навіть кігті боліли. За цю ніч вона ледь не відійшла до Зореклану двічі: у битві з Будякозором і там, під водою. Та не все було так погано. Врешті-решт, вона зустрілася зі своїми кошенятами. Тож, певно, це найдивніша ніч у житті Синьошубки. Легка посмішка з'явилася на морді Синьошубки.

Шипіння Злотоквітки вивело Синьошубку із задуми. Воячка простежила за поглядом посестри. На найнижчих гілках ясену, що нависав над їхньою галявиною, простягнувся смугастий кіт. Тигрокіготь! Синьошубка наготувала кігті, як і решта групи, але підсвідомо відчувала, що в цьому не було потреби. Тигрокіготь спокійно поглянув на них:

— То ви стоїте на своєму? Зібралися позбутися провідника, як надокучливої мухи?

Ніхто йому не відповів. Сім суворих поглядів вчепилися в воєводу:

— Позбутися кота з дев’ятьма життями? — він коротко засміявся. — Хотів би я на це подивитися!

— А що ти пропонуєш робити? — прогарчав Рудохвіст. — Дивитися, як він поступово руйнує Громовий Клан?

Раптом Тигрокіготь зіскочив із гілки й опинився прямо біля Рудохвоста. Кілька листочків приземлилися біля його лап.

— Те, що ви збираєтеся зробити, — найбільше порушення Вояцького правильника, — тон Тигрокігтя раптом охолов.

— У нас немає вибору, Тигрокігтю, — звернулася до нього Синьошубка. Вона сподівалася, що воєводу ще можливо переконати, бо інакше той міг би зірвати всі їхні плани. Але Синьошубка була на диво спокійна. Якби Тигрокіготь бажав донести на них Будякозорові, то давно зробив би це.

Скидалося на те, що воєвода просто хотів почути пояснень. Він не чув тих слів, що казала Синьошубка в таборі. Можливо, Тигрокіготь і сам почав сумніватися в своєму провідникові.

І Синьошубка розповіла йому все, що знала про Будякозора: як той атакував Річкових кошенят, відмовився просити трави для Левосерда в Тіньового Клану, заборонив Плямолапці ходити до Місяцескелі… Тигрокіготь жодного разу не відвів від неї погляду і серйозно вслухався до її слів.

— Навіть твоя мати, — обережно мовила Синьошубка. — Леопардонога, безперечно, загинула як воячка. Але чи було воно варте того — ця безглузда битва з Тіньовим патрулем?

Синьошубці здалося, що вона побачила проблиск жалю в погляді Тигрокігтя.

— Або Білошторм… Я знаю, що ти сумуєш за ним так само, як і я. Це велика втрата для Клану. Але його смерті можна б уникнути, якби Будякозір пожертвував своєю гордістю.

— Можливо, — тільки й відповів воєвода, замислено відвівши погляд. Його тон був незворушним, і Синьошубка не могла вгадати, що на думці в цього кота.

— І ми впевнені, що таких випадків буде більше, — вела далі вона. — А попереду ще падолист і гололист… Клан не може кидати всі свої сили на безглузді суперечки з іншими Кланами й такі ж безглузді бої. Ти готовий пожертвувати побратимами заради них?

Тигрокіготь нічого не відповів. Він роздивлявся щось у лісових хащах, а потім заявив:

— Гаразд, — воєвода знову поглянув на Синьошубку. — Будякозір наказав мені оглянути територію на випадок, якщо ти досі жива.

— Тоді скажи, що знайшов її, — прогарчав Гадюкозуб. Він хвилювався, як і всі інші. — Ти, либонь, єдиний, кому він тепер довіряє? То приведи його до нас.

Тигрокіготь смикнув вухом, начебто зважував всі за і проти. Синьошубка покладала велику надію на воєводу: такий розклад звучав ідеально. І Тигрокіготь, зрештою, попрямував у бік табору.

— Тоді підготуйтеся належним чином. Не забувайте, що в нього дев’ять життів, поки у вас усіх лише одне.

І з цими словами воєвода зник у кущах.

Настала вирішальна частина їхнього плану.

***

У верховітті голосно щебетали птахи. Синьошубка помітила зграйку горобців на гілці ясену — вони скидалися на роззяв, що прийшли поглянути на цікаву виставу.

Усі семеро жахливо хвилювалися. Зовсім скоро Тигрокіготь приведе на галявину Будякозора. Як старший вояк, Гадюкозуб взяв на себе роль керівника й заходився віддавати накази. Кожен вояк мав свою позицію та ховався в кущах: Морозошубка, Ряболиця, Рудохвіст і Гадюкозуб мали нападати з боків, а Дроздошуб, Злотоквітка і Синьошубка — спереду.

Світанок був у самому розпалі. Молочні промені заполонили галявину, сяючи на крилах метеликів, що розслаблено грілися на сонці. Ніхто б не подумав, що тут відбудеться сплановане вбивство. Надійний покрив кущів приховав випущені кігті сімох котів, що незмигно рахували миті до атаки.

Синьошубка намагалася не роздумувати над цим. Але не могла. Це неправильно. Хоч вона і розуміла, що іншого виходу немає, та почувалася так, ніби добровільно підписалася на те, щоб загрузнути в багнюці. За все своє життя Синьошубка не чула, щоб коти вбивали своїх побратимів. Ніхто навіть не думав про це. Чи все-таки думав? Значна частина історії Кланів зникла в забутті.

Чи існували коти, яким уже доводилося приймати таке рішення?

Серце Синьошубки боляче вдарилося об ребра. “Я присягаюся Зорекланом, що всі мої вчинки були тільки на благо Громового Клану”. Вона проковтнула клубок сумнівів і сподівалася, що такою була воля Зореклану. Раптовий дотик до плеча змусив Синьошубку повернутися до реальності. Дроздошуб поплескав її хвостом і всміхнувся. Синьошубка бачила, що й він хвилюється — вуса кота раз по раз здригалися від емоцій. Кішка лише торкнулася мордочкою його боку.

І в той момент на галявину ступнув Будякозір:

—...тоді веди мене до місця, — говорив він до Тигрокігтя. Будякозір озирнувся на воєводу, однак побачив лише кущі. Тигрокіготь облишив його.

Раптом із кущів повистрибували коти. Галявину заполонили пронизливе шипіння й гаркіт. Гадюкозуб заскочив на Будякозора і вчепився йому в шию, а Морозошубка разом із Злотоквіткою підсікла його лапи. Будякозір упав, скинувши із себе Гадюкозуба, але йому на заміну прийшов Рудохвіст.

Невеличкий кіт налетів на Будякозора з небаченою доти шаленістю. Синьошубка здогадалася, що він, певно, бився за ненароджених кошенят Верболози й за полеглу Леопардоногу. Обидві були його сестрами. Ряболиця вкусила Будякозора за вухо, Дроздошуб — за хвоста, а Синьошубка втелющила провідникові прямо по морді.

Будякозір, доти спантеличений і розгублений атакою, здається, нарешті прийшов до тями. Він люто закричав, відкинувши від себе Дроздошуба й Ряболицю, та кинувся на Синьошубку. За лічені миті він учепився в неї кігтями, збивши на долівку. Кішка скрикнула, відчувши жахливий біль у лівому плечі.

Але перш ніж Синьошубка встигла дати відсіч, Будякозора потягнули за собою її побратими. Вирване хутро осіло на кущах, а плями крові вкрапили траву. Ряболиця відійшла вбік: Синьошубка бачила, що та зализувала рани, а Рудохвіст уже мав розідраний бік. Воячка й сама була поранена, важко ступала. Її ліве плече було залите кров'ю від довгої рани. Але, зціпивши зуби й зібравши всю свою відвагу, Синьошубка кинулася в бійку.

Дуже скоро Будякозір упав і більше не підводився. Коти нарешті змогли видихнути, проте розслаблятися було ніколи. Вони чекали. Була виграна тільки перша битва з дев’яти, а дехто вже отримав великі рани. Синьошубка спробувала так-сяк зализати поранення на плечі, але часу було обмаль. Будякозір повернувся до життя, і розпочалася друга бійка.

Це життя не загоїло Будякозорові всі рани, однак не зробило його менш могутнім противником. Коли провідник знову впав, Дроздошуб уже накульгував, а Ряболиці довелося взяти деякий час на відпочинок. Коти з жахом спостерігали, як Будякозір повертався до життя втретє, і, за командою Гадюкозуба, знову кинулися на нього. Так продовжувалося вчетверте. Вп’яте.

Вони вже билися машинально, без жодних розмов і зайвих думок. Рахували тільки життя Будякозора. Після п'ятої перемоги Синьошубка задумалася про те, щоб просто не давати його ранам загоїтися, проте не насмілилася озвучити ідею. Це здавалося переступом законів Зореклану. Вони не мали вмішуватися в такий процес. Сьогодні й без того було порушено вдосталь законів.

Шоста перемога. Сьома. Білосніжне хутро Морозошубки було залите багрянцем, і кішка намагалася хоч якось привести його до ладу. Від важкого удару Злотоквітка теж узяла відпочинок. Восьма перемога. Синьошубці здавалося, що минула ціла вічність, звідколи вони напали на Будякозора. Їй було тяжко стояти на лапах. Як і Дроздошубові, хоча той не став скаржитися на рани. Гадюкозуб теж виснажився, його тьмяне хутро було жахливо розпатланим. Синьошубка сподівалася, що він усе ще зможе брати участь в останній битві.

Будякозір повернувся до життя вдев’яте і вперше кинувся на них сам. Можливо, він змирився зі своєю участю й хотів дати їм останній бій, а може, просто збожеволів від люті. Кіт майже відразу скинув Гадюкозуба на землю, і від удару вояк більше не підводився. Будякозір зійшовся в битві із Морозошубкою, Синьошубкою, Злотоквіткою і Дроздошубом. За декілька митей останній був відкинутий у кущі, а Злотоквітка достатньо ослабла для того, щоб відступити.

Будякозір мав багато поранень, однак їх було недостатньо для втрати життя. Морозошубка впилася провідникові в лапу, а Синьошубка заскочила йому на спину, вчепившись у шию. Бійка мала бути завершена якнайшвидше. Ніхто вже не мав достатньо сил для її продовження. Синьошубка стисла щелепи, сподіваючись тільки на допомогу Зореклану. А за декілька ударів серця почула кашель і важко зіскочила на землю.

Хриплячи, Будякозір здригнувся й упав востаннє.

Синьошубка, ледве стоячи на лапах, не відразу зрозуміла, що вони перемогли. Остаточно. Галявина була понівечена, ніби тут нещодавно пройшовся грім. Ми справді перемогли! Кішка зустрілася поглядами з побратимами. Усі вони були виснаженими, проте щасливими. Громовий Клан тепер у безпеці.

І всі жертви Синьошубки, зрештою, виявилися не марними.

Здавалося, сонце вже заходило, коли шестеро котів брели до табору. Однак насправді тільки-но настав сонцепік.

***

Минули повні з того дня, як Громовий Клан поховав Будякозора. Кожен із вояк знак про його справжню смерть, однак про це намагалися не говорити. Вони поховали Будякозора з усіма почестями: зрештою, той був легендарним і лютим вояком, про якого тільки й розповідати історії кошенятам. Лютим вояком.

У Клані існувала німа домовленість: казати, що Будякозір помер у запеклій битві за свій Клан. Коли у Верболози народився Темненький, він полюбляв розповіді про цього лютого кота, а старійшинам подобалося казати кошеняті, що Будякозір загинув у битві з Річковим Кланом. Ця версія прижилася в Клані, і з часом здавалося, ніби вояки й самі почали в це вірити.

Після смерті Будякозора Громовий Клан залишився без провідника. Тигрокігтя навіть не розглядали на цю посаду — надто велику тінь на ньому залишила колишня відданість Будякозорові. Натомість Клан визнав Синьошубку провідницею, хоч і були труднощі. Наприклад, таємниця, яку ледь не розбовкав Будякозір, дуже цікавила деяких котів, і Синьошубка доклала зусиль, аби ще раз переконати їх, що вона справді віддана Кланові.

Зрештою, кішка потрапила до Місяцескелі разом із Перовусом. Дорогою сюди вони зайшли до Ячменя, і чорно-білий кіт був дуже радий бачити стару подругу:

— Святі вуса, а звідки в тебе та рана? — дивувався Ячмінь, обнюхуючи пов’язку на плечі кішки.

— У битві за Клан, — коротко відповіла Синьошубка. Вона намагалася не пригадувати ту битві.

Смерекозір, Шамконіг, Леопардонога, Солодколапка, Сонцезір, Білошторм, Морошка, Місяцеквітка та Снігошубка подарували їй дев'ять життів, і Синьошубка — чи то пак Синьозірка — повела Клан у нову добу. Її воєводою став Рудохвіст. Він завзято виконував свої обов'язки, а Синьозірка могла зізнатися лише сама собі, що її вибір пав на нього не тільки тому, що юний кіт був дуже здібним вояком. Вона почувалася в деякій безпеці, бачачи біля себе того, хто пережив із нею весь жах минулих повень.

Синьозірка бачила образу Тигрокігтя через її вибір — той дуже сподівався зайняти місце воєводи. Проте вона не могла обрати його, хоч і бачила, яку жертву він приніс задля Клану. Синьозірка цінувала те, що кіт поставив свій Клан вище за відданість Будякозору. Але Тигрокіготь не мав новака. Вона вирішила про себе, що віддасть Темненького на виховання до Тигрокігтя, коли настане час.

Повні минали швидко. Настав гололист, а за ним прийшов найжорсткіший голод. Відійшло стільки знайомих облич: Бурехвіст, Гадюкозуб, Легковія, Дроздошуб, Гускопух і Макосвіта, а Перовус помер під час епідемії зеленого кашлюку, залишивши по собі Плямолистку як єдину медикицьку Громового Клану. Синьозірка сумувала за кожним із них, але найдужче за Дроздошубом. Вояк був відданий кішці до самого кінця, ставши їй опорою навіть у найважчі повні.

Білоока взяла собі нове ім’я Одноока, як і Горобцепух — Куцохвіст. Обоє оселилися в кублі старійшин разом із Плямошкуром, Дрібновухом та Рябохвостою. Вітролап із Мишолапкою стали вояками — Вітрогоном і Мишошубкою. У Снігурокрилої з'явилися кошенята. Щоправда, тільки одне, яке назвали Довгеньким через його довгий хвостик. А дуже скоро на Зборищі було оголошено, що Каменешуб і Мрячконіжка стали вояками — і Синьозірка зустріла їх із теплими вітаннями, зазвичай невластивими для провідників інших Кланів.

Рана на плечі Синьозірки так і не загоїлася, ставши глибоким шрамом. Їй було неприємно дивитися на нього і пригадувати битву з Будякозором.

Цей спогад був похований у Громовому таборі.

Але згодом вона прийняла цей шрам. Врешті-решт, Синьозірка справді отримала його в битві за Клан. Вона вірила, що це було на краще.

І, зрештою, Синьозірка зрозуміла давні слова Гускопуха: “Ти — вогонь, але цього разу не будеш сама”. Так і сталося.

Адже пліч-о-пліч із Синьозіркою стояв її Клан.

Є підозра, що Плямолисткаприходить уві снах до Вогнезора та його потомків лише щоб довше жити в Зореклані(бо коли ж забувають, кіт теж пропадає)

(агов, не вспримайте в повний серйоз. Це просто жарт хіхі хаха. Але хто зна...)

Запрошення не дс сервер (в цій спільноті) недійсне

Ну, ловіть)) не знала, чим зайнятися, от і намалювала пару кошаків з Місця Без Зірок)

По-моєму, Зорелом тут найбільш потужний (так, я його завжди так собі уявляла, лол)

Як звали вашу першу ос по котам-воякам та як вона виглядала?

У мене це Сиролапка. Я не пам'ятаю точно її вигляд, але її лапи були жовто-рудими з темними плямами, через що були схожі на сир. Я не знала, К можна воячкою їй зробити акцент на лапи(ніжка), та залишила її новачкою назавжди.

Моя перша ос, я читала першу половину першого цикла, звісно, я думала, що "сир" тут підійде!!

Синьошубка ледве встигла перескочити гілляку. Вона мчала крізь нічний ліс, не бажаючи озиратися. Лапи боліли: і від утоми (зрештою, вона вже декілька днів погано спала), і від усіх пережитих емоцій за цю ніч.

Куди я біжу? Синьошубка тільки-но зрозуміла, що не має чіткого плану. Але лапи за звичкою понесли її в бік Сонячних Скель. Вона сподівалася, що до того часу Будякозір уже не гнатиметься за нею з такою завзятістю.

Та поки провідник не збирався здаватися. Синьошубка все ж озирнулася, щоб побачити, як великий кіт не зводить із неї погляду. У тіні дерев вояк перетворився на темну пляму хутра, схожий на химерного звіра, — тільки очі сяяли бурштином і наполегливістю позбутися свого давнього ворога.

Синьошубка здригнулася і прискорилася. 

Ніч поступово минала, перші промінці світанку з'явилися на обрії. Засапана Синьошубка загальмувала біля Сонцескель, похитуючись на лапах. Вона розуміла, що не має жодних шансів проти Будякозора в такому стані. Начебто я взагалі мала шанси проти кота з дев'ятьма життями. Синьошубка розлючено стисла зуби. Їй не було страшно. Гнів, утома і образа — це єдине, що вона відчула, розуміючи, що опинилася в пастці.

З одного боку річка, з іншого — Будякозір. Такою буде моя смерть? Такою мишомізкою? Синьошубка почувалася дуже ображеною. Вона пройшла весь цей шлях, принесла стільки жертв, згуртувала Клан проти Будякозора для того, щоб… померти від його ж лап? Синьошубка пригадала постаті Зоряних котів у Громовому таборі, що проводжали її холодними поглядали. Чуючи позаду гупання лап Будякозора, Синьошубка подумки попросила в предків допомоги.

Навіть якщо їй судилося тут померти, Синьошубка не збиралася йти без бою.

Вона розслабилася, а лапи Будякозора приземлилися просто їй на плечі. Не очікуючи відсутності опору, провідник упав на долівку, потягнувши за собою Синьошубку. Та схопилася на лапи і притисла кота до землі. Вчепилася йому в горло, відчуваючи присмак брудної шерсті.

Будякозір загарчав і закрутився. Його задні лапи шалено задригалися, намагаючись скинути Синьошубку. І йому це вдалося. Воячка зашипіла від удару й ослабила хватку, а Будякозір хутко вхопив її за карк і почав мотиляти, ніби кішка була здобиччю. Синьошубчина голова вмить розболілася, а коли воячкою гепнули об долівку, вона взагалі була готова розколотися.

Синьошубка не поворухнулася й подумала, що, можливо, Будякозір прийме її за мертву та й облишить. Але через мить лапа провідника опинилася в неї плечі. Провідник хотів перевірити, чи справді переміг. Але Синьошубка вже була готова. Щойно її розвернули, кішка зацідила кігтями по морді Будякозора. Той зашипів і відскочив, а Синьошубка з останніх сил побрела на Сонцескелі.

Можливо, вийде скинути його у річку?

Будякозір слідом вискочив на каміння і знову налетів на кішку. Вони зчепилися плямисто-сірим клубом, видираючи один з одного шерсть і намагаючись учепитися в горло ворогу. Синьошубка розуміла, що вдача не на її боці: її сіро-синя хутро лежало на Сонцескелях, а морда була заплямована кров’ю. Будякозір був лише трохи розпатланим.

Синьошубка спробувала підвести бій до краю валуна, щоб скинути провідника у воду. І, вичекавши ідеальний момент, кинулася на кота всією вагою. Той похитнувся, проте вчасно вчепився кігтями за камінь… Але Синьошубка не очікувала такого й полетіла за край.

Річка, охолоджена ніччю, із радістю потягла воячку з собою. Синьошубка відчула, як крижана вода огорнула її з усіх боків і панічно замахала лапами. Вона пригадала слова Гускопуха: “Немов вогонь, ти освітиш цей ліс. Але стережися! Навіть наймогутніший вогонь може загасити вода”. Вода.

Страх стис Синьошубці груди, забираючи остання повітря. Перед очима все плило: темрява річки й слабкий світанок на її поверхні змішалися в одну пляму. Синьошубка намагалася зачепитися за що-небудь, однак усе було дарма. Шум води заважав думати, а дуже скоро вже й дихати було нічим. Власне тіло здавалося Синьошубці таким важким, що пручатися не мало сенсу. Зрештою, кішка розслабилася й вперше за довгі повні відчула повний спокій.

***

Кашель привів Синьошубку до тями. Її власний кашель. Воячка лежала на долівці, оточена очеретом. У голові досі не прояснилося. Синьошубка хрипло вдихнула і впала на бік, вчепившись кігтями в мокрий ґрунт. Ґрунт! Вона ніколи так йому не раділа. І ніколи не думала, яке це щастя — мати землю під лапами!

— Тобі краще?

Синьошубка прокліпалася, струшуючи з повік краплі. А коли озирнулася, побачила перед собою великого червоно-бурого кота. Дубосерд. Вона раптом розслабилася, щаслива, що з усіх котів тут опинився саме він.

— Так, — прохрипіла Синьошубка. — Дякую за допомогу.

— Жоден Річковий кіт не зможе пройти повз того, хто тоне, — гмикнув Дубосерд із легкою усмішкою, що за мить зникла. — Виглядаєш так, ніби встрягла у величезну халепу.

Синьошубка бачила, що він пильно придивляється до неї. А ще знала, який має вигляд, крім уже промоклого хутра: розідрану морду і вирвану шерсть по всьому тілі. Кішка сумно подумала: “ти навіть не уявляєш, в якій я зараз халепі”.

Немовби зрозумівши мовчання Синьошубки, Дубосерд серйозно кивнув:

— Можливо, я міг би чимось допомогти?

— Ні. Навряд чи, — відразу сказала вона. Не хотіла втягувати в цю ситуацію ще й Дубосерда. Натомість той примружився і підійшов ближче:

— Тобі потрібно щось робити з ранами.

— Я зараз не можу піти до медикота, — пробурмотіла Синьошубка, торкнувшись морди лапою. Дрібні рани, на диво, жахливо пекли. — І до свого ти не зможеш мене повести.

Дубосерд не міг із цим не погодитися. Привести в табір кішку з Громового Клану, котрий нещодавно розтрощив цей табір, було не найкращою ідеєю.

— Це зараз не важливо, мені треба повернутися до Клану, — Синьошубка спробувала встати на лапи і легенько похитнулася. Але Дубосерд покачав головою:

— Так не піде. Почекай тут, я зараз щось придумаю-

Та раптом його вуха смикнулися. Кіт напружився, а Синьошубка притислася до землі. Чужі кроки стрімко наближалися до них. Дубосерд схопив Синьошубку за карк і потягнув углиб очерету, але захоплений вигук зупинив його:

— Ти спіймав порушницю!

А за ним почувся інший голос:

— Фе, від неї смердить Громовим Кланом!

Дубосерд відпустив Синьошубку і тихо прошипів: “жаб'яче лайно”, а потім підвищив голос:

— Ходіть сюди обоє! Мені потрібна ваша допомога!

Синьошубка не зводила очей із двох юних котів, що бігли до Дубосерда. Каменелап і Мрячколапка дуже виросли відтоді, як Синьошубка востаннє бачила їх. У світлі світанку вона помітила, якими широкими стали плечі Каменелапа. Він — викапаний батько: мав таку ж форму голови й очей… А Мрячколапка, навпаки, більше нагадувала матір. Синьошубка начебто дивилася у власне відображення: Мрячколапка навіть ступала, як вона.

Воячка встигла забути про рани. Пекучий біль прошивав їй груди, коли вона дивилася на власних кошенят. Синьошубка почувалася винною, що не бачила їхнього дорослішання.

— А ми таки спіймали їх! Дивись! — Каменелап кинув під лапи Дубосердові купку полівок. Вояк схвально кивнув.

— Чому ти не проганяєш її? — натомість спитала Мрячколапка, підозріло позираючи на Синьошубку.

— Ця кішка потребує нашої допомоги, — спокійно пояснив Дубосерд. — Вона впала в річку. І поранена, бачите?

Боячись підійти, новаки повитягували шиї і придивилися до Синьошубки. А та милувалася ними: і Каменелап, і Мрячколапка мали такі ж блакитні очі, як вона. Зрештою, Дубосерд штурхнув сина:

— Каменелапе, пам'ятаєш, як ми збирали квасок для Багношуба? А вигляд його пам'ятаєш? — і коли новак активно закивав, Дубосерд продовжив: — Тоді хутко знайди його! Чим швидше ти його принесеш, тим скоріше ця кішка покине нашу територію.

— Але я теж хочу допомогти! — запротестувала Мрячколапка. — Я краще за нього пам'ятаю, як виглядав квасок!

Каменелап пустив очі під лоба, а Дубосерд насупився:

— Гаразд, ідіть обоє. І пам'ятайте: якщо хтось спитає, жодного слова про цю кішку! Ми не повинні турбувати Клан такою дрібницею.

Новаки з усією серйозністю кивнули, а за мить за ними вже й слід простиг. Синьошубка втупилася в очерет, де зникли Каменелап і Мрячколапка.

— Вони… дуже подорослішали, — пробурмотіла вона, винирнувши з думок.

— Це так, — казав Дубосерд. Його очі сяяли гордістю за своїх кошенят. — Річковому Кланові пощастило мати таких новаків. Вони дуже швидко вчаться. У Каменелапа чудова пам'ять, а Мрячколапка незвичайно мудра на свій вік, нехай іноді й вередує.

Синьошубці було приємно чути про їхні успіхи. Вона хотіла би більше дізнатися про їхні тренування, мрії, виховників… Які вони ще мали досягнення? А чи вже задумувалися про свої вояцькі імена? Які б вони хотіли мати? А як зазвичай проходить їхній день? Або…

— Чи вони вже були на Зборищі? — Синьошубці хотілося знати навіть це.

— Аякже, — усміхнувся Дубосерд. — Я вмовив Кривозора взяти їх сьогодні. Минулого разу не потрапили, бо були покарані.

— Чому?

— Посварилися й ледь не побилися з якимось Вітряним новаком за те, що він назвав їх рибомордими, — зітхнув вояк, а Синьошубка насмішливо смикнула вусами:

— Я рада, що вони щасливі тут.

Дубосерд кивнув і дивно поглянув на Синьошубку. Авжеж, він знав, що вона відчуває, але мовчав. “Ти сама прийняла рішення відмовитися від кошенят. Сказала, що це було на благо Громового Клану. Синьошубко, пам'ятай це”. Це були його слова, коли вони розмовляли на березі Громового Клану. Синьошубка здогадувалася, що цього разу він сказав би їй те саме.

А коли Каменелап і Мрячколапка нарешті повернулися і Дубосерд поноськався з кожним із них, Синьошубка пригадала, якою була її відповідь:

“Я шкодуватиму про своє рішення до останнього подиху”.

Нічого не змінилося. Дивлячись на трійку котів, Синьошубка бачила свою втрату — життя, яке вона могла б мати. Але таким було її рішення, і хоча поки воно не принесло бажаного спокою, вона сподівалася, що скоро її жертва дасть свої плоди.

Дубосерд розжував листя кваску і наніс сік на морду Синьошубці. Кішка скривилася від від різкого болю, а новаки захоплено спостерігали.

— Ти можеш іти, — сказав вояк, закінчивши свою справу. — Я тільки покажу тобі скоки, якими можна дістатися на той берег.

— А можна нам теж провести її? — питала Мрячколапка, але Дубосерд раптом відповів:

— Ні. Забирайте тих полівок і несіть їх до табору. І пам'ятайте, що про цю нашу пригоду ніхто не має знати. Я скоро повернуся.

Новаки розчаровано опустили хвости, але не сміли сперечатися з батьком. Синьошубка проводила їх поглядом, аж поки хвости новаків не зникли у високій траві. Її до того щемкий біль поступово ставав глухим.

Дубосерд не розмовляв із Синьошубкою, поки вів до річки. Світанок уже настав і його бліді промені сяяли на воді. Синьошубка придивлялася до протилежного берега, намагаючись вистежити там Будякозора. Однак, не помітивши там і натяку на кота, повернулася до Дубосерда:

— Я вдячна тобі за допомогу, — тихо сказала кішка і ступнула на перший скок. Вода омивала камінь і пінилася прямо біля лап Синьошубки, що не могло не нервувати її.

Дубосерд, утім, не пішов із берега. Здавалося, він хотів щось сказати Синьошубці. Але якими б не були ті слова, вони залишилися несказаними. Дубосерд зник, щойно лапа Синьошубки ступила на Громовий берег.

Класика жанра, тут я напишу кілька імен для кошенят, а ви (як і власне я), вигадаєте як їх будуть звати вояками

Що ж, погнали (стать кошеняти підбирайте яку хочте) (в дужках біля імені місцями дописуватиму з чого ім`я взялося)

1. Чоботарик (чоботар - птах)

2. Перекидько

3. Блискітка

4. Розторопшик (розторопша - рослина по типу будяка, ака чортополох)

5. Сорочко

6. Сінко

7. Потічок

8. Соловейко

9. Полівка

10. Бризонько

11. Водичка

12. Ромашко/Роменко

13. Буревійко

14. Синько

15. Каштанко

16. Іскринка

17. Календулка

18. Щурко

19. Кропивка

20. Мідик

— Що тут відбувається? — питання Будякозора зависло в повітрі.

Із лісу чулися співи цвіркунів, а табір немов завмер. Синьошубка вчепилася в камінь, ніби боялася впасти, а її погляд був прикутий до патруля Будякозора. Коти, щойно повернувшись зі Зборища, витріщалися на побратимів, поки ті, як і було домовлено, поступово брали їх в коло. Тигрокіготь закопилив губу, а Левосерд із Ружохвостою, спантеличені ситуацією, стали пліч-о-пліч.

Повітря просякло напруженням і ворожістю. Навіть Вітролап із Мишолапкою позамовкали.

— Відбувається те, що вже давним-давно мало би статися! — прогарчав Гадюкозуб. Плямистий вояк став майже ніч-у-ніс із провідником. Синьошубка захвилювалася: зрештою, запал Гадюкозуба не завжди ставав у пригоді. Кішка зіскочила з Каменю й підійшла до побратима. Вона легко штурхнула його в плече, намагаючись натякнути не встрягати в це. Однак Гадюкозубів погляд просяк ненавистю, яку кіт не приховував від Будякозора.

— Ти хочеш битися з власним Кланом? — немовби здивовано запитав Будякозір, кивнувши на патруль позаду. Але Синьошубка не дала Гадюкозубові можливості відповісти:

— Ніхто не збирається битися. Ми тільки хочемо з тобою поговорити.

Ніздрі Будякозора розширилися від люті, коли йому на очі потрапила Синьошубка. Однак кіт тримався доволі спокійно. Якби не десятки поглядів Клану, він би залюбки кинувся на Синьошубку — але їй також кортіло прочесати його морду кігтями.

Кішка вже чула перешіптування патруля: “...вижила!... що з нею сталося?”, але раптом Злотоквітка вискочила наперед, сердито махнувши хвостом:

— Синьошубка ніколи не кидала нас, — її холодні жовті очі вп’ялися у воячку. Але Синьошубка змогла роздивитися в них повагу та підтримку до посестри. Кішка вдячно кивнула Злотоквітці, що вела далі: — Якби не примха Будякозора, Синьошубка не блукала бозна-де, як волоцюга, а жила б поміж нас.

Коти патруля недовірливо перезиралися, а Злотоквітка ступила ближче до решти Клану:

— За що її вигнали? Мені й самій важко таке визнавати і говорити, проте це сталося лише тому, що Синьошубка переймалася долею Клану більше, ніж сам провідник, — кішка плюнула під лапи Будякозорові, і коти навколо завмерли. Синьошубці аж подих перехопило: вона була певна, що Будякозір зараз накинеться на воячку, однак він лише здибив хутро на карку.

Як і казав Вохроляп, Будякозір відчував, що опинився в невигідному положенні. Він кинув неуважний погляд на патруль позаду себе: однак його коти вже почали розчинятися серед решти. Синьошубка помітила, як Ружохвоста захоплено слухає розповідь Крапохвістки про сьогоднішню ніч, а Левосерд, Дрібновух і Легковія дізнавалися все, що пропустили, від Рудохвоста. І чим більше вони слухали, тим холодніше ставали їхні погляди, звернені на Будякозора.

І, зрештою, настав цей момент. Будякозора оточили його ж вояки, як лисиці кроля. Сіро-білий провідник опинився сам на сам перед котами, які вимагали від нього відповіді тут і зараз. Хоча, не зовсім сам. Тигрокіготь, випустивши пазурі, тримався біля Будякозора, як кошеня біля королеви. Воєвода загарчав у бік Ряболиці та Рудохвоста, що повільно наближалися. Але Синьошубка сказала б, що Тигрокіготь виглядав впевненіше, ніж його провідник.

Їй було шкода Тигрокігтя — той прив'язаний до Будякозора, немов медикіт до Зореклану. Зрештою, сіро-білий вояк фактично замінив йому батька, і всім було відомо, що для Тигрокігтя Будякозір — найбільший авторитет у Клані. Смугастий вояк готовий стояти пліч–о-пліч із ним навіть проти всього Громового Клану.

— Ніхто сьогодні не буде битися! — із натиском мовила Синьошубка, як до вояків, так і до Будякозора з Тигрокігтем. Вона звернулася до провідника: — Будякозоре, Клан не бажає більше бачити тебе на цій посаді. Ми хочемо, щоб ти добровільно покинув її.

Будякозір уважно слухав, а Синьошубка повела далі:

— Ти маєш право залишитися серед нас як старший вояк. Проте перед цим разом із Перовусом вирушиш до Місяцескелі, де відмовишся від своїх життів та імені, — вона кивнула в сторону медикота і сподівалася, що її слова прозвучали достатньо нейтрально. Синьошубка хотіла, щоб конфлікт закінчився на цій ноті, без жодних кігтів. Помітивши, як примружилися очі Будякозора, вона спокійно додала: — Ми чекаємо твоєї відповіді.

Здається, Будякозір дійсно замислився. Коти навколо нетерпляче вимахували хвостами. Запала така тиша, що Синьошубка могла навіть почути їхні подихи. Тигрокіготь не ховав пазурів, але й не шипів на вояків. Усі справді чекали відповіді провідника.

— Це не моє і не твоє рішення, — раптом сказав Будякозір. — Тільки Зореклан вирішує, чи досі це моя посада, — його погляд поступово гострішав, і кіт підвищив голос: — Я глибоко розчарований тим, що ви сліпо повірили кішці, яка бозна-де валандалася цілу повню! “Вигнав Синьошубку, бо вона переймалася за вас більше, ніж я”?! Що за мишаче лайно!?

Синьошубка примружилася й опустила хвіст. Схоже, Будякозір справді не збирався так легко відступати. Це в його характері. Будякозір кидався навіть у ті битві, з яких, очевидно, не вийде переможцем.

— Я вигнав її саме тому, що переймався за Клан! — гарчав далі Будякозір. Коти скептично махали вусами. Синьошубка бачила, що провідник тоне в безвихідній ситуації. Йому не було за що зачепитися. — Ви всі впевнені, що знаєте Синьошубку. Так? Віддана воячка, чудова подруга, чия доля виявилася нещасною. Мати померла, сестра і племінник також, ба навіть її кошенята зникли.

Синьошубка напружилася. Вона відступила від Будякозора і, знервована, зосередилася лише на тому, щоб удавати спокій. Але Будякозір ступив на дуже ламку кригу:

— Кошенята зникли! Здавалося, сам Зореклан забрав їх! — провідник озирався, щоб переконатися, що вся увага зосереджена на ньому. — Синьошубка, безумовно, віддана кішка. Але, здається, не тільки нам, еге ж, Синьошубко?

Тривога поступово закрадалася в саме серце Синьошубки. Кішка бачила, як Громові коти здивовано зиркають на неї. Здається, вони чекали заперечень.

— Моя відданість належить лише Громовому Клану, — різко зашипіла Синьошубка, збираючи рештки контролю. — Досить пускати пил в очі.

— Я не можу бути певен! — заявив Будякозір. — Ця кішка з лап до вух складається з таємниць! Справді відданий кіт не приховав би стільки від Клану!

—...що він верзе…

—...мишаче лайно…

А Синьошубка відчувала, що ситуація виходить із під контролю. Вона намагалася тримати дихання рівним.

— Гадаєте, що я кажу дурниці? — озирнувся Будякозір. — Що ж, Синьошубці вдалося надурити вас, але не мене!

Із гурту почувся сміх. То була Гагілка, що разом із рештою старійшинами глузувала зі слів провідника. Будякозір сердито махнув хвостом:

— Тоді погляньмо що на це скаже Синьошубка!  — він обернувся до воячки, а з гурту загарчав Гадюкозуба:

— Розмова була про тебе, а не про Синьошубку!

— Саме час поговорити і про неї! — зашипів провідник й обернувся до кішки. — То що? Чи стане тобі тої відданості розповісти Кланові всю правду тут і зараз?

Синьошубка заклякла, почуваючись загнаною мишею в лапах патруля вояків. Думки роїлися в голові. Сталося те, чого вона так боялася. Будякозір тиснув на неї своїм знанням про те, що Мрячколапка і Каменелап знаходяться в Річковому Клані. Ця таємниця буде розкрита сьогодні в будь-якому випадку — Будякозір не давав Синьошубці жодного вибору. Або вона самостійно заявить про те, що вчинила, або Будякозір зробить це.

Кішка починала панікувати. Вона пригадала люту хуртовину в ту ніч, коли вела Камінчика і Мрячку до Річкового Клану. Вуса знову обдало морозом:

— Можна вже додому? — скімлила тоді Морошка. — Тут холодно, і я втомилася.

— Треба йти далі, — наполягала Синьошубка, витягуючи Камінчика із замету. А поряд заквилила Мрячка:

— Я більше не хочу грати в цю гру!

Свист хуртовини змінився на тишу табору. Усі Громові вояки повитріщалися на Синьошубку, поки та намагалася зібратися з думками. Зрештою, воячка промовила:

— Мені немає чого приховувати від Клану.

Очі Будякозора переможно заблистіли, він збирався відповідати. Синьошубка приготувалася до найгіршого: весь Клан дізнається про її витівку з кошенятами й ніхто більше не довірятиме їй. Синьошубку знову виженуть… Тоді, можливо, вона зможе облаштуватися в кублі Ячменя? Хоча б на деякий час. Але що буде з Громовим Кланом?

— Мені здається, тобі слід облишити Синьошубку, — раптом озвався Дроздошуб. Кіт протиснувся поміж побратимами і попрямував до кішки. — Якою б таємниця не була, я певен, що вона не загрожує Громовому Кланові. Я довіряю Синьошубці, як і ми всі, — Дроздошуб оглянув Клан, очікуючи підтримки. І коти поволі занявчали, хоча деякі голоси вже звучали невпевнено.

Синьошубка подумки зітхнула, але не поспішала розслаблятися. Вона прихильно кивнула Дроздошубові.

— Справді? — гмикнув Будякозір і поглянув на Синьошубки: — Таки не хочеш розповісти?

Воячка відчула, як у горлі зароджується гарчання. Будякозір не бажав відступати. Синьошубка уявила собі Каменелапа і Мрячколапку, що зараз мирно сплять у кублі. А може вони щойно повернулися зі Зборища — першого в житті? І захоплено діляться враженнями з іншими Річковими новаками.

Не мало значення, що Синьошубка знаходилася на іншому березі. Вона досі матір кошенят, і зараз мала єдине завдання — зберегти мирне життя Каменелапа та Мрячколапки, зберегти цю таємницю.

— Що ж, тоді розповісти доведеться мені, — прошипів Будякозір, але Синьошубки вже не було. Провідник ледве встиг озирнутися, щоб побачити, як воячка пролетіла поміж здивованими котами й зникла в тунелі. Вона почула галас у таборі, а, озирнувшись, побачила, як за нею мчить Будякозір. Кішка задоволено смикнула вусами. Як і очікувалося.

Розлючений провідник, випустивши кігті, усе гнався за воячкою, яка теж не ховала пазурів. Обоє зникли в нічних хащах.

Підкажіть бумбласочка бідному студенту КПІ, що робити якщо тебе прийняли в Оборонний клан?

І ось трійця останніх котів, які давали Вогнезорові життя.

Жовтоікла, Плямолистка і Синьозірка. Я додала Плямолистці листочок, бо це результат усіх КВ мапів і анімацій, які я переглянула. Тепер Плямолистка мені не уявляється без того листочка). А Синьозірка, мабуть, вийшла занадто синьою... Трохи я перестаралася. У будь-якому разі я намалювала усіх котів, які дали Вогнику життя і тепер почуваюся краще 🙂