-Каменезубе, прокидайся!
Сплячого старшину, штурхала чиясь лапа.
-Що там, - сонно і тяжко відкрив він очі.
Перед ним стояв нажаханий чорний кіт з червоними цятками по всій спині.
-Що сталося, Журавлиноцвіте? - повторився темно-синій кіт.
Кіт відкрив рота але не зміг нічого виговорити. Було видно який сильний жах він відчуває в цей момент. Зрозумівши що не зміг нічого сказати, чорний кіт розвернувся до виходу з кубла і махнув хвостом, у знак - іди за мною.
Сонно але стривожено підвівся Каменезуб, і ступив за накульгуючим котом.
Чорний кіт повів його прямо до таємного виходу з табору.
Першим через прохід проліз Журавлиноцвіт. Вигулькнувши з таємного виходу, Каменезуб побачив як чатовий стояв і з жахом в очах дивився на когось неподалік.
Раптом темно-синій котяра зрозумів на кого дивився Журавлиноцвіт. На землі бездиханно лежав іхній провідник, біля кущика душогубниць.
-Невже... - комок в горлі застряг, через що Каменезуб не зміг вимовити й слова більше.
Сумно притулившись до трупа, Каменезуб наказав чатовому:
-Йди поклич Ластівкокрилу. Вона має знати про це першою. І не розбуди табір.
Чорний кіт кивнув й нирнув у прохід в табір.
-Ех ти, дурню, як ти так... - важко зітхнув він, - Самовбився... Хоча і справді тобі жити й так було боляче, а з тими пораненнями... Тобі взагалі краще було й не отямитись...
Через кілька митей, з таємного виходу вигулькнула кремово-коричнева голова Ластівкокрилої.
Кішка нажахано втупилась поглядом на тіло мертвого провідника.
-Як так...
-Це було його рішення. На яке він мав повноцінне право.
-Але все одно... Він міг стати старійшиною. Прудконеб так само. Старійшина, але все ж поки він живий, приймає рішення як провідник... - тривога в очах Ластівкокрилої не погасала.
-Не забувай... З ним щось не те було. Ти ж бачила що з ним стало...
-Так... І Гусколапка себе погано почуває. Ледве надимає груди. Майже не ворушиться, - розказала кішка.
Каменезуб стривожено переводив погляд з трупа Ріненеба на Ластівкокрилу й назад.
-Не може бути...
-Може все таки скличемо клан на частування? Похоронимо його як слід, сьогодні, - сумно нявкнула вона.
Темно-синій Старшина кивнув.
-Йди розбуди весь клан... - наказав він Журавлиноцвітові, і взяв за карк мертвого Ріненеба.
Витягнувши труп на середину табору, Каменезуб і Ластівкокрила усілись біля нього.
Із кубла вояків почали виходити вояки.
Першою ж вибіжала Жарокрила. А за нею і її донька Кротошубка.
-Як? - заридала руда маленька кішка лежачи біля мертвого партнера.
-Самовбивство...
-Чому? Чому він не міг просто жити? - продовжувала плакати вона.
На це ні Каменезуб, ні Ластівкокрила не відповіли.
Коти по одному приєднувались до чування, аж поки весь клан не зібрався в уголовині. Не було видно тільки вартової.
-Де Гусколапка? - стривожилась Ластівкокрила, а через мить це переросло в жах чітко видимий в її очах.
-Зараз розбужу.
Каменезуб йшов табором в кубло учеників. Заглянувши всередину він як і очікував, побачив тільки Гусколапку яка спала в своєму кублі.
-Вставай, - поштурхав лапою Старшина.
Сіра кішечка важко дихала. Насилу відкривши очі вона ледве змогла підняти голову щоб подивитися на того хто її будив.
В її зазвичай веселих очах, була видна лише слабкість, яку можна було побачити лише в погляді пораненого кота, який не їв вже кілька днів підряд.
-Вставай, - повторився Каменезуб і сумно додав, - Ріненеб помер.
Вираз обличчя кішечки зовсім не змінився. Вона відкрила рота, наче хотіла щось сказати, але не змогла нічого й вимовити. Слабкість тільки наростала в її погляді.
Гусколапка напружила все тіло, намагаючись хоча б встати. Але й цього вона не змогла. Ба навіть її лапи не сіпнулися. Так наче вона взагалі їх не відчувала.
Жах знову переповнив Старшину.
Витягнувши кігті, він увігнав їх в лапу учениці. Та навіть нічого й не сказала, а лише дивилась своїм, слабким, напівмертвим поглядом.
Найгірші думки Каменезуба здійснилися.
Гусколапка не могла, ні говорити, ні навіть рухатись.
Кіт почав тихо плакати біля неї. Зітхнувши він лизнув вартову поміж вух, на знак прощання, розвернувся, і продовжуючи мовчки плакати, подріботів в уголовину табору.
-Чого так довго? - стривожено нявкнула Ластівкокрила, а потім коли побачила що за ним нікого немає, почала і сама плакати.
-Вона не може навіть рухатись, - комок підступив до горла темно-синього кота, - Я навіть не знаю як це можна вилікувати...
-Не знаю Каменезубе... Не знаю... - зітхнула кішка переставши плакать, - Хоча б у неї є ще одне життя. Вона ж вартова.
-Так, звісно... Але все ж... Вона не мала втратити його аж так швидко... І таким чином...
Трохи отямившись коти продовжили чувати за Ріненебом.
Перевалило вже й за місяцепік. Каменезуб зрозумів що пора вже й хоронити провідника. Тоді він дав знак всім котам в уголовині, і сказав:
-Святий Небоклане, забери до себе душу його, і нехай він буде жити у злагоді на небесах, - просвітив померлого, Старшина.
Краєм ока він побачив як сильно стривожились від цих слів, Ластівкокрила і Жарокрила. Каменезуб, знав що провідник не попаде в Небоклан, але для того щоб не створювати паніку в клані, все ж таки треба було притворитись що все нормально.
Після цього всього він схатив за карк, труп Ріненеба і поніс до місця де хоронили полеглих.
Залишивши позаду, табір, він вийшов на поляну. Завиднілася купа нововиритих могил. Сьогодні більшість котів клану залишилися у таборі лише для того щоб вирити могили для всіх полеглих у битві біля Великого Каменя. Хоча б в битві проти Хвойного клану, померли лише Терношубка і Довгоніг.
Трупи всіх полеглих у вчорашній битві, забрали до своїх кланів назад.
Каменезуб поклав бездиханне тіло чорного провідника, і почав рити яму для поховання.
Із сльозами на очах, закопуючи ще одне тіло сокланівця, Каменезуб думав про всіх полеглих у недавніх битвах.
"Завтра вночі я маю прийти до Шепітких Печер. Я повинен стати новим провідником клану" - отямившись від усього поганого, він почав планувати недалеке майбутнє.
Вернувшись у табір, він не зустрів більше нікого, окрім Журавлиноцвіта, який стояв на чатах, а посеред табору сиділа кремово-коричнева кішечка - Ластівкокрила.
Важко ступаючи в сторону свого кубла, його наздогнала Ластівкокрила.
-Можна я сьогодні з тобою посплю? - трохи присоромившись запитала вона, але все ж було сильно відчутно весь сум і втому в її голосі.
Темно-синій кіт лагідно кивнув у знак згоди і першим зайшов у кубло.
Ластівкокрила взяла більшу частину з кубельця в якому спали ті хто залишався в старшини, і поклала біля кубла Каменезуба, тим самим зробивши його більше.
Обоє лягли притуляючись один до одного, в кубло.
Через кілька митей, заколисканий втомою і теплом яке виділяло тіло кішечки що спала з ним в одному кублі, Старшина поринув у глибокий сон.