Рінелап провів спочатку провів подушечками лап, а потім легенько кігтями й усвідомив що там ні сухої шкірки не було, ні нічого взагалі - гладка шубка, хоча якщо піднятися трохи вище можна було відчути як починається вже старий шрам який йому лишив власний батько кілька повень тому.
-Але ж він був! - спантеличено скрикнув ученик намагаючись втримати впевненість в голосі.
-Це було в видінні? - насмішливо прозвучав Хмаронеб.
-Так. І саме тоді ти якогось шайтана драного з'явився й зник невідь як! - вишкірився Рінелап насправді будучи готовим в будь яку мить до драки, хоча й розумів що до неї не дійде - Хмаронеб не Крукокрил, аби випускати кігті через таку сварку.
-Отже ж дурень мишомізкий, - не переставав сміятися котяра. Він різко підняв праву лапу перед собою. - Все що відбулося з тобою в видінні це лише і-лю-зі-я. Це тобі не Безодня аби можна було вмерти будучи не в реальному світі, - легенько махаючи лапою мовив провідник.
-Що ще за Безодня? - знову вишкірившись прошипів ученик.
Раптом сміх провідника спинився.
-Місце куди попадають ті хто відрікся від вояцького кодексу, - пояснив білий котяра. - Абсолютно шайтанське місце. Попасти туди живими не може ніхто окрім пророків. Нині я єдиний з живих, хто може туди проникнути; утім мені не має що там робити. В тому світі лише біль та й голод - більше нічого. - Кіт підвівся на лапи й підійшов ближче до учня. - Якщо хочеш я колись тебе туди проведу, - прошепотів Хмаронеб йому на вухо, відійшов назад і сів там де й сидів мить тому.
Відчутно зникла й напруга між ними обома. Рінелап зміг розслабити м'язи й перестати гарчати.
-Це все не стосується сьогоднішнього дня, - суворо нявкнув чорний кіт примруживши очі. - Ти мені так і не пояснив - ЩО ТИ РОБИШ В МОЇХ В ДІДЬКА ВИДІННЯХ! - розпочав ученик спокійно, але під кінець загарчав у весь голос, втім не забуваючи що треба бути тихішим аби їх ніхто не почув.
-Що хочу те й роблю, - егоїстично муркнув котяра. - Маю цілковите право. - Голос його звучав невинно, наче він якесь кошеня мале. Все ж за якусь мить вираз обличчя Хмаронеба посерйознішав. - Мені потрібно за тобою слідкувати, бо все ж ти ще занадто молодий аби справлятися з таким без мого присмотру. - Він витримав коротку мить і швидко додав: - Власне це й підтвердив Жевроліт коли ви вернулися з іспиту.
На якусь мить ученик навіть впав в видіння пригадуючи сварку з наставником вранці, утім швидко вернувся назад до розмови.
-Що він тобі розповів?
-Сказав що ти не слідкуєш за тим аби лишні вуха тебе не чули, у чому я тільки що й впевнився, - закінчив кіт зневажливим тоном. - В дідька клятого, - почав низько шипіти котяра, - ти можеш слідкувати за тим як голосно ти розмовляєш? - зневажливо прошипів він.
І справді. Тільки зараз до ученика прийшло усвідомлення що весь це час голос провідника був набагато тихшим ніж його власний, навіть тоді коли той реготав і всім своїм видом виказував якісь сильні емоції.
"Лайно собаче" - подумки вилаявся кіт відчувши сором перед наставником і провідником.
-Ти завжди йдеш на поводу емоцій, - грізно промляв кожне слово котяра. - Так. Я бачу що ти вмієш контролювати їх, але ти завжди їх змінюєш з однієї на іншу, а не робиш тихішими. Це твоя головна помилка, головна вада, недолік, - опустивши голову нижче шипів провідник. - Та й одне діло якби ти був звичайним черговим вояком, але ж ні! Ти майбутній провідник! Та ще й пророк! А для сильного провідника це неприпустимо! Навіть твій батько, яким би він не був емоційним коли його накриває гнів, знає коли варто заткнути своє серце й користуватися суто мізками.
-Каже грішна істота із-за котрої вимерло чверть котів з усіх кланів разом взятих! - Так, провідник задів його слабке місце, утім і Рінелап мав знання про його принаймні можливі слабкості.
Раптом після слів ученика провідник змінився. Утім не так як можна було очікувати. Кіт не розгнівався, але й не лишився як був. Усім своїм видом він показав абсолютний холод.
-Ну і що з того? - холодно й чітко вирубувало повітря кожне слово Хмаронеба. - Думаєш я вважаю що мусив зробити інакше? - скорчивши запитальну гримасу промовив кіт. - А от і ні! - різко відрубив він. - Я зробив так як вважав правильно! А те чим це обійшлося іншим, мені начхати! - Весь його гнів був направлений не на ученика а на когось іншого...
"Небоклан... Зрозуміло..."
"А що він зробив то?" - спитав Рінелап поглянувши в небо котре затягнули сніжні хмари.
-Ну і що ти в Них питаєш? - Спочатку пролунав голос провідника. Якимось чином він зрозумів що ученик подумки звертається до Небоклану.
-Відтермінував смерть своєї матері. Ось що він зробив.
Чорний кіт миттєво перевів погляд на котяру перед ним. На якусь мить йому здалося наче він побачив провідника коли той ще був маленьким кошеням. Співчуття накрило ученика, утім не занадто сильно - все ж жаліти його було не кращою ідеєю.
-Ха! - насмішливо пирхнув котяра знову закинувши голову назад. - Дізнався про мою матір?
"Ти що мої думки підслуховуєш?" - здивовано глянув Рінелап на провідника.
-Не хвилюйся, думки підслуховувати я не вмію. Утім і жаліти мене більше нема за що окрім як за матір. - В його голосі пробудилася якась приємна але й водночас болюча ностальгія.
"Невже так сильно було видно що я тобі співчуваю?"
-Гаразд вже. Йдем до табору, - підвівся й махнув хвостом провідник. Він зробив пару кроків і зупинився. - Чи в тебе є ще якісь запитання?
-Є одне. - Ученик продовжував сидіти на тому ж самому місці.
-І яке ж? - Провідник не зрушив з місця, утім продовжив стояти.
-Чому ти прийшов у мої видіння у виді білої ворони? - Відразу кіт згадав і те що в другому видінні були його матір і брат, утім за це питати сенсу не було.
-Такий вже мій дар - у видінні я можу бути будь-якою істотою при умові що вона така само неприродня як я, - спокійно відповів провідник і смикнув вухами. - А тепер, пішли.
Ученик підвівся й подріботів до Хмаронеба. Раптом в око ученикові кинулося те що провідник щось ще пробурмотів, от тільки без голосу. По його вишкіреним зубам було ясно що це щось зле.
"Скаржиться на когось... Небоклан?" - Рінелап промовчав і просто йшов поруч білого котяри.
-Он і патруль Крукокрила, - пробурмотів Хмаронеб вже до ученика вказуючи носом вбік від табору.
Раптом серце завмерло. Миттю в голові майнуло сновидіння. Те як він прийшов на берег де мав би зустрітися з вояками, те як почув тріскіт льоду, те як почув гарчання Тінесмерка, те як вони мчали лісом вздовж течії, те як Чорномрячка викашлювала з себе воду, те як Крукокрил щось прошепотів братові, те як вони повели свою посестру до табору і те як крізь нього... чи може він пройшов крізь Тінесмерка... Коли ж кіт вернувся розумом в світ живих приглянувся вглиб лісу й зрозумів що коти йдуть вільно, а найголовніше - з Чорномрячкою все добре.
"В дідька" - роздратовано вилаявся ученик. - "Усе одно вона вмре сьогодні".
Продовжуючи спостерігати за патрулем Рінелап зрозумів що Тінесмерк їх вже помітив. За мить на них вже дивилися і Чорномрячка з Крукокрилом. Старші вояки одночасно привітально кивнули їм обом і попрямували далі в сторону табору. Здобичі жоден із них не спіймав.
Поглянувши на провідника кіт усвідомив що вояки скоріше впізнали саме його а не Хмаронеба, бо завдяки снігу той почав краще зливатися з середовищем ніж чорна шубка ученика.
Вже оминувши Великий Камінь Рінелап краєм ока вхопився за кремезну темно-синю постать з щелеп якої звисала чимало здобичі - це був Синицеспів. Відразу за ним прямували Хвощосерд із Каролисткою котрі звісно також несли здобич для клану.
Ученик з провідником увійшли до табору. Вересошуб вже розпитував Крукокрила про кордон. Тінесмерк і Чорномрячка ж підійшли до інших під Великим Дубом. Птахоспіва вже завершила з лікуванням Землешуба бо її ніде не було видно. Калганолистка вийшла зі свого кубла приєднавшись до всіх й весело спостерігала за входом в табір. Було легко здогадатися що вона чекала на свого коханого - Хвощосерда.
-...зустріли патрулі обох кланів, - доповідав чорний старший вартовому. - Цього разу патруль Хвойного клану вів сам Багронеб.
Рінелап зупинився біля котів полишаючи провідника самого йти до гурту під Великим Дубом - все ж ученикові стало цікаво при згадці провідника Хвойного клану.
-Він говорив до тебе? - напружено виказав Вересошуб.
Раптом в голові ученика майнула згадка про битву за Зеленлистове кубло прямоходців. Тоді коли вбили його брата... Ну і Рінелап помстився Коноплянколапці...
Наче у сні кіт перемістився назад спогадами до сьогоднішнього видіння в якому він зустрів Ялівцелапа й Синьооку. Пережив його знову, від самої першої до самої останньої миті. Знову відчув той гнів, біль, власну зраду. Знову побачив білу ворону, чи точніше Хмаронеба. Знову відчув біль від поранення яке було насправді ілюзією.
-Ні. - Батьків голос змусив сина вернутися в цей світ. - Але йшов з нами нога-в-ногу вздовж усього їхнього кордону.
-Логічно, дивлячись з його сторони, - заспокоївшись кивнув сірий кіт. - Хто ще з ним був?
-Мишозубка, Карміношрам і якась дуже мала учениця. Гадаю це одне з кошенят Лілієсвіти.
-Думаєш їх вже вирядили в ученики? - запитально глянув вартовий. Схоже щось було не так з ними, бо інакше б він не був настільки здивований.
-Інших королев в їхньому клані немає, - суворо проказав старший і швидко додав вже більш насмішливим голосом, - а на доньку якоїсь волоцюги вона не скидалася.
-Утім їм лише п'ять повень, - недовірливо примружився сірий вояк. - Що ж, у такому разі в Хвойному клані три нових учениці.
-А в нас від сьогодні не стане жодного, - впевнено буркнув чорний котяра кивнувши на свого сина. Все ж він ще з самого початку помітив що ученик слідкує за їхньою розмовою.
-Те що ученики стають вояками, нам тільки на краще, - з гордістю промовив вартовий на мить кинувши свій погляд на ученика. - А щодо патруля Річкового клану? - швидко перевів розмову він.
-Жовтолист, Рудосерда й Селезнекрил.
-Значить все мирно. - Вже при згадці про Жовтолиста обличчя Вересошуба стало спокійнішим. Схоже цьому воякові він довіряв. - Гаразд. Можеш бути вільним, - дружньо кивнув вартовий і сам попрямував до Великого Дубу полививши батька з сином на самоті.
Утім Крукокрил не збирався йти за вартовим до всіх. Кіт продовжив дивитися на власного сина. За якусь мить він заговорив.
-Йдем, поговоримо, - кивнув головою набік старший кіт закликаючи ученика вийти з табору. Суворий але не гнівний настрій батька вже означав що до бійки мабуть не дійде, та й можливо він навіть гарчати не буде.
Коти вийшли до Великого каменя й зупинилися біля нього. Вояк сильним стрибком заліз на валун, й махнув хвостом закликаючи до себе. Рінелап швиденько вибрався наверх і сів поруч батька.
-Щодо смерті Чорномрячки, - холодним тоном розпочав старший вояк, - вона не провалилася під лід.
-Виявилось що моє сновидіння було хибним, - посміхнувся чорний кіт легенько хитаючи головою.
-Це означає що вона помре якось інакше, чи не так? - суворо проказав батько дивлячись кудись у ліс.
-Так. Хмаронеб сказав що вона пізніше поперхнеться. - Одразу після слів кіт зупинився аби оглянути все навколо; цього разу він вже сторожив за тим щоб не говорити голосно.
Крукокрил на коротку мить неприємно скривився.
-Що Хмаронеб від тебе хотів? - перевів розмову старший кіт.
-Обговорити мої видіння, - спокійно відповів ученик пригадуючи усе що вже відбулося за сьогодні.
Вояк сухо опустив погляд, за мить зістрибнув з каменюки й попрямував до табору. Рінелап пішов відразу ж за ним.
Увійшовши до влоговини чорний кіт виявив що патруль Синицеспіва вже повернуся. Хвощосерд вже муркотів зі своєю партнеркою відійшовши з нею трохи в сторону від гурту; Каролистка сіла поруч Вересошуба ділячись з ним язиками; Синицеспів же коротко доповів Жевроліт про полювання і приєднався до Землешуба з Довголапом що сиділи впритул до Великого Дуба й вартували своїми поглядами околиці табору.
Батько ученика приєднався до своїх сопатрульників що мовчки чекали на церемонію посвяти. Рінелап попрямував до свого товариша під Великим Дубом.
Шукаючи провідника, кіт ніяк не міг його знайти. Раптом все ж білий котяра вибрався з кубла старшини; одразу за ним йшла Птахоспіва. Хмаронеб різко зупинився поглядом на Синицеспіві. Він швидко підійшов до вартового, щось прошепотів, отримав відповідь і миттєво почав видиратися на Великий Дуб. Птахоспіва ж приєдналася до свого партнера що спостерігав за провідником.
Білий котяра, єдиний такий в клані, став на товстенну гілку що нависала над ученицьким кублом, випрямився й потужним голосом заявив:
-Закликаю всіх на посвяту!
Кіт зачекав кілька митей аби всі змогли спокійно всістися там де їм буде зручніше, й як принаймні здавалося, гордо продовжив:
-Вітаю наших учнів зі складанням їхнього завершального іспиту! - голос його звучав не надто голосно, але при цьому його чітко було чутно з будь-якого кутку табору. Кіт дещо зливався зі снігом що вже наліп на гілки дерев, і лиш по його неприроднім блідо-рожевим очам можна було бути повністю певним що він там.
Табором пройшлася череда вдоволених муркотінь. Довголап що сидів пліч-о-пліч з товаришем, штурхнув його плечем.
-Цікаво які імена він нам дасть, - задоволено нявкнув біло-чорний учень.
Втім Рінелапа зараз це не хвилювало. Чим ближче приходив кінець церемонії то тим ближче й був обід, а разом з ним мабуть і смерть Чорномрячки.
"Хоча це може статися й ввечері" - розсудливо думав ученик при цьому трохи насторожено глянувши на друга який схоже чи то забув, чи то йому взагалі було байдуже на смерть власної матері.
-Довголапе, - провідник вирішив спершу висвятити свого сина, - ти показав себе прудким, гнучким і хитрим учеником, таким що чудово складе конкуренцію Снігуросердові, - на мить кіт перевів погляд з сина на старшого вояка. - Чи готовий ти жити за вояцьким кодексом?
-Готовий, - гордо відповів біло-чорний ученик блимаючи своїми зеленими очима.
-Чи готовий ти вбити заради клану?
-Готовий.
-Чи готовий ти віддати життя заради клану? - Це було останнім з трьох питань.
-Готовий.
-Тоді, честю Небесного клану, нарікаю тебе вояцьким іменем. Віднині тебе знатимуть як Довгонога! З честю неси це ім'я на небеса, і хай предки будуть милосердні до тебе. - Провідник поважно схилив голову, даючи дозвіл усім привітати вояка.
Кожен вояк по черзі мав підійти до Довгонога й привітати його. Першим підійшов до нього колишній наставник - Крукокрил. Чорний котяра оголив свої пазурі й поставив лапу на тім'я ученикові. Миттєво проступили пару крапель крові, утім це було нормально - так мав вітатися найсильніший вояк клану. На відміну від усіх інших тільки він мав привітати вояка по особливому.
-Покажи кланові що я виховав із тебе вояка.
Котяра втягнув кігті назад і ступив далі попри свого сина кинувши на нього короткий погляд. Другим йшла його другорядна наставниця - Щербоікла. Вона весело поклала лапу йому на праве плече.
-Я вірю в тебе, - коротко але приємно нявкнула чорно-бура кішка гордо блимнувши жовтими очима.
Далі йшов Снігуросерд. Якимось чином вони обоє одночасно схилили голови й торкнулися лбами.
-Хай вояцтво буде ясним, - благоговійним голосом муркнув кіт, і продовжив вже дивлячись віч-у-віч. - І знай, я піддаватися не буду, - вже більш веселим, ба навіть бешкетним голосом проказав старший вояк.
-Рано чи пізно я тебе обійду, - у відповідь кинув біло-чорний ученик.
Далі йшла Каролистка. Вона коротко поноськалася з ним.
-Не забувай. Підстилки міняти це все ще ваша робота, - запально кинула кішка ученикові нагадуючи що різниця між ними всього лиш у кілька повень.
Вересошуб стримано підійшов, поставив лапу ученикові на маківку й на якусь мить заплющив очі.
-Хай буде праведною дорога твоя. - Голос вартового був наповнений миром і благоговінням.
Яроквітка підійшла і торкнула носом до його носа.
-Спокійного вояцтва тобі, - приємно муркнула кішка і попрямувала далі.
Хвощосерд гордо підійшов до ученика й поклав лапу йому на плече.
-Тобі ще захочеться знову стати учеником, - єхидно муркнув муаровий смугань.
Калганолистка потерлася об лице Довгонога щокою.
-Яка б битва не стояла попереду, ніколи не забувай про найрідніших.
Жевроліт задоволено поклав лапу на плече.
-Тобі мого брата не обіграти, - таким же голосом що й його син муркнув смугань. Все ж поведінкою вони були чи не як дві краплі води.
Птахоспіва благоговійно торкнулася носом маківки ученика.
-Хай Небоклан береже тебе.
Буроніг впевнено поклав свою велику й буру лапу на плече Довгонога.
-Пліч-о-пліч з тобою в будь-яку битву готовий піти. - Сині очі вояка світилися від гордості.
Синицеспів так само поклав лапу на плече ученика.
-Пішли разом рибу ловити, - весело кивнувши вбік, рявкнув темно-синій котяра.
Землешуб поважно поклав лапу на тім'я.
-Доживи до мого віку, - глибоко муркнув бурий котяра і опустив свою важку й велику лапищу.
Яснолистка кволо припленталась й схиливши голову вони торкнулися лбами. Рінелап навіть не помітив коли вона виповзла зі свого кубла.
-Хай старість буде легкою, - хрипко муркнула вона й пішла далі, де на неї вже чекав її брунатний товариш.
Тінесмерк виглядав суворим, але одночасно й веселим. Кіт поклав лапу на плече ученика трохи лицемірно посміхаючись.
-Все ж таки ти не помер. - На якусь мить його очі здалося знову стали якимись скаженими, але вони миттю вернулися до адекватного стану.
Ось і останньою підійшла Чорномрячка. Матір торкнулася носом до синового лба.
-Молодець, синку. - На подив Рінелапа в її голосі й справді звучала якась любов, а не як завжди - сухість і непривітність.
Довгоніг спантеличено підняв голову й дивакувато спостерігав за тим як його матір йде повз. І тільки зараз Рінелапу прийшло усвідомлення чому його товариш майже ніколи не турбувався про власну матір. Тільки зараз, коли Чорномрячка проявила ту - справжню материнську любов стало відчутно якою ж вона була до цього. Занурившись в спогади ученик згадував кожне спілкування між нею та сином, які тільки пам'ятав і розумів що вона ніколи то й не любила сина так як усі матері. Відразу після смерті її доньки та сестри вона стала закритою і ворожою не тільки до Рінелапа а й до його брата, ба навіть до її власного сина! Вернувшись в реальний світ, чорний кіт зустрівся зі спантеличеним поглядом товариша. Рінелап стенув плечі й захитав головою показуючи що й він здивований цим.
Коти якусь коротку мить вирячувалися один на одного, допоки Довгоніг різко не захитав головою й відвернувся від товариша до свого батька. Ученик заставив себе притворитися байдужим. Миттю кіт озирнув галявину навколо й зауважив що усі сіли майже там де й були до того.
-Рінелапе, - сильно оголосив провідник коли переконався що всі готові слухати, - ти був сильним, розумним і безстрашним учеником, що в майбутньому стане чудовим провідником клану. - Кіт навмисно витримав коротку мить аби всі повністю усвідомили його слова. Більше половини вояків здивувалася й перекидувалася тривожними поглядами один з одним. Все ж не всі в клані знали що Рінелап пророк, а провідник вирішив що сьогодні настав момент розкрити цю таємницю для всіх. - Чи готовий ти все своє життя служити своєму кланові?
Ученик ледве встиг стриматись від відповіді "Звісно". Це було б неабияким нахабством з його сторони, і може якби його чув тільки Хмаронеб це було б навпаки відповіддю чудовою, але тільки не тут, не перед усіма сокланівцями.
-Готовий, - глибоким голосом відповів кіт ледве стримавшись від заїкання.
-Чи готовий ти все своє життя служити Небесному кланові? - моторошним голосом проказав провідник.
-Готовий, - стримано відповів удруге ученик.
-Чи готовий ти вмерти заради Небесного клану?
"А це ще якого дідька?" - миттю гнів накрив кота. - "Заради мертвих, самому стати мертвим?". - Відповідати треба було негайно. - "В шайтана клятого!"
-Готовий. - Кіт примусив себе на сильний голос який перекрив собою ту коротку мить вагання.